Пам’ятаємо! Боремось! Перемагаємо!
Сьогодні, 8 травня 2026 року – 1534 день війни в Україні - День пам’яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років, день, коли світ завмирає, щоб згадати тих, кого забрала Друга світова війна - мільйони життів, мільйони історій, мільйони сердець, які більше не б’ються...
Ми схиляємо голови перед минулим, перед болем, який не має строку давності, але для України ця дата сьогодні — не лише про історію, це — про нас, про тепер, про сьогоднішній ранок, бо війна не залишилася у підручниках, вона прийшла у наші домівки, наші міста і села, у наші серця…
У загальнонаціональній хвилині мовчання сьогодні на Алеї пам’яті Героїв Дубівської громади ми в скорботі перед минулим, перед болем, який не має строку давності згадуємо кожного, хто не 
повернувся, хто залишив своє життя на полі бою…
На знак нашої вдячності, шани і вічної пам’яті про полеглих Героїв минулого до підніжжя Обеліску Слави рідні Героїв сьогодення Анна Льовкіна та Ліна Крисюк поклали живі квіти. Наша пам'ять живе не лише у квітах, вона живе у наших серцях,
у спогадах, у молитвах, у кожному імені, яке назавжди вписане в історію нашої громади.
Алея пам’яті Героїв Дубівської громади — це не просто місце, це - тиша, яка кричить, це - біль, який не вміщується у слова. Тут — наші Герої і ті, хто сьогодні дивиться на нас з небес. Ця Алея — це міст між поколіннями, між тими, хто переміг зло тоді і тими, хто зупиняє його сьогодні, між минулим, яке ми не маємо 
права забути і теперішнім, яке ми не маємо права програти. Це символічне місце, де кожен крок нагадує нам про найбільшу ціну, яку заплатила Україна за свободу.
На жаль, війна триває і сьогодні Алея Героїв поповнилася новими світлинами тих, хто став янголами – охоронцями України. Сім нових банерів, сім історій про мужність, сім
життів, відданих за наше майбутнє. І кожна з цих історій про мрії, про вибір, про любов до України…
Микола Селих був вірним сином України, мужнім воїном та справжнім патріотом своєї держави. Він проходив військову 
службу на посаді розвідника-радиста групи управління та зв’язку роти спеціальної розвідки військової частини А0878, мав військове звання матроса. 14 листопада 2025 року відповідно до бойового розпорядження Микола був скерований в оперативне підпорядкування до військової частини А4935. 5 грудня 2025 року під час виконання бойового
завдання захисник перестав виходити на зв’язок та вважався зниклим безвісти. 10 грудня стало відомо, що тіло воїна було знайдено без ознак життя. Він до останнього подиху залишався вірним військовій присязі та українському народові.
Микола Куришко служив оператором відділення мінометних безпілотних наземних систем взводу безпілотних наземних систем вогневої підтримки роти безпілотних наземних систем 
військової частини А4638, мав звання старшого солдата. 16 грудня 2025 року в бою за Україну поблизу села Андріївка Ізюмського району Харківської області загинув. Микола мужньо захищав Україну з перших днів повномасштабного вторгнення. Лише один день він не дожив до свого 25-річчя.
Андрій Ломазюк був призваний на військову службу по мобілізації у жовтні 2025 року. Він проходив службу у школі індивідуальної підготовки військової частини А4152 оперативного командування «Захід». 29 грудня 2025 року серце захисника зупинилося під час перебування на навчанні.
Олександр Васильчук став на захист України у важкий для держави час. Він проходив службу на посаді стрільця-санітара другого відділення третього взводу оперативного призначення другої роти четвертого батальйону оперативного призначення. 2 лютого 2024 року під час виконання бойового завдання в населеному пункті Новопрокопівка Пологівського району
Запорізької області життя воїна трагічно обірвалося внаслідок артилерійського обстрілу. Увесь цей час Олександр вважався зниклим безвісти.
Андрій Швора з 2014 року Андрій брав активну участь у проведенні антитерористичної операції на території Донецької та Луганської областей у складі військової частини В0272. Під час служби отримав вогнепальне поранення правої гомілки. З початком повномасштабного вторгнення не вагаючись ні 
хвилини, знову став на захист Батьківщини у складі військової частини А2502. Обіймав посаду командира відділення, мав військове звання молодшого сержанта. За мужність і самовідданість був нагороджений відзнакою Президента України «За оборону України». У червні 2023 року, виконуючи
бойове завдання в районі населеного пункту Старомайорське Донецької області, Андрій отримав важке поранення — внаслідок підриву на міні втратив ліву стопу. У квітні 2024 року був демобілізований за станом здоров’я. 13 квітня 2026 року Андрій Андрійович помер у лікарні міста Луцька.
Василь Романюк 13 лютого 2023 року був мобілізований до лав Збройних сил України. Проходив службу у 417-му стрілецькому батальйоні, боронив українську землю на Дніпропетровщині та Запорізькому напрямку. Під час виконання бойового завдання зник безвісти. Згодом стало відомо, що солдат, стрілець І кулеметного відділення кулеметного взводу
військової частини А4898 — Василь Романюк, вірний військовій присязі на вірність Українському народові, мужньо виконуючи військовий обов’язок у бою за Україну, її свободу та незалежність, загинув 28 січня 2024 року. Його життя обірвалося в районі населеного пункту Новодарівка Пологівського району Запорізької області внаслідок штурмових дій противника.
Олександр Мазеін, стрілець-помічник гранатометника військової частини А4743. Олександр вважався безвісти зниклим з липня 2024 року. За офіційною інформацією, рядовий Олександр Мазеін загинув 13 липня 2024 року під час виконання бойового завдання біля населеного пункту Прогрес
Покровського району Донецької області внаслідок мінометного обстрілу, що супроводжувався наступальними штурмовими діями противника. Низький уклін батькам, рідним і близьким за виховання мужніх синів України. Розділяємо вашу біль та схиляємо голови перед вашою втратою. Ваша стійкість і сила заслуговують на найглибшу 
повагу. Разом із вами сумує вся громада.
На цих полотнах — обличчя тих, хто захищав нас на фронті, тих, хто не вагаючись став між ворогом і рідною землею, тих, чиї серця билися до останнього за наше право жити у свободі. Це погляди, які бачили війну в обличчя, але не зламалися. Це усмішки, у яких досі живе любов до життя, до землі, до нас
з вами. Це історії, які вже неможливо переписати — бо вони написані кров’ю та безмежною любов’ю до України. Це більше, ніж символ. Це — наша пам'ять, наша правда, наша вдячність...
Нехай кожен, хто проходить цією алеєю, зупиниться бодай на мить —і відчує: перед ним люди, чиє життя було сповнене любові, мужності та честі. Хай ці погляди нагадують нам усім, що свобода не прийшла
просто так — вона виборена їхньою кров’ю, їхньою волею, їхньою жертвою.
Пам’ятаймо про тих, хто боровся за Україну! Молімося за тих, хто бореться за неї знову!
